Вісник Науково-дослідного інституту українознавства

Етнічна ґенеза українців у шкільних атласах з українознавства та історії у контексті геноцидної війни москви проти України

Олег Чирков — 2024-06-11

У статті наведено результати аналізу вмісту 8 навчальних атласів з українознавства та історії України для загальноосвітніх шкіл, виданих у 2003–2021 рр. Автор виокремив та оцінив представлені в цих атласах знання про утворення (ґенезу) українського етносу у контекесті геноцидної війни Москви проти України. Атласи порівняно між собою за наявністю, обсягом та змістом знань про етнічну ґенезу українців. Наявні в атласах сукупні знання про утворення українців автор порівняв з відповідним тематичним вмістом навчальної програми «Українознавство» для учнів 5–11 кл. (2020), а також низки науково–довідкових атласів історії України, виданих у 2010–2018 рр. У статті сформульовано пропозиції, спрямовані на поліпшення висвітлення етнічної ґенези українців у шкільних атласах з українознавства та історії України. Стаття є корисною для українознавців, істориків, географів, що переймаються удосконаленням навчально-методичного забезпечення шкільних навчальних курсів з українознавства та історії України. Автор вважає, що роглянутий тематичний вміст програми «Українознавство...», шкільних атласів з українознавства та з історії України потребує поглиблення, осучаснення та конкретизації. В атласах має бути наочна відповідь на питання де, коли і внаслідок чого сформувалася етнічна спільнота українців. Український учень має побачити в атласі не лише українську етнічну територію, що вже склалася, приміром, на початок XVI чи XVІI ст., але й територію формування української етнічної популяції, української мови, української культури, українського етносу упродовж відповідного історичного часу. Так само має бути представлено й знання про етнічну ґенезу киримли (кримськотатарського народу). Усвідомлення українцями свого походження, засвоєння учнями шкіл науково обґрунтованих знань про ґенезу української етнічної спільноти набули в умовах геноцидної війни стратегічного значення для виживання українського суспільства, для його здатності солідаризуватися, консолідуватися, мобілізуватися з метою захисту і протидії геноцидним прагненням рашистів.

Українознавство у системі національно-патріотичного виховання учнівської молоді: досвід вчителя та творче втілення практичної майстерності

Олена Газізова — 2023-12-29

У статті порушується питання вагомості українознавства як інтегративної науки, як цілісності формування знань про Україну і українство у системі національно-патріотичного виховання учнівської молоді. Адже відомо, що патріотизм є чинником формування національної ідентичності українців. Тому навчання молодого покоління потребує вироблення системного підходу у методології вивчення українознавства й накопичення знань про Україну та український світ. Звертається увага на результати ІІІ Міжнародного конкурсу для вчителів закладів загальної середньої освіти України та освітніх установ української діаспори «Українознавчі пріоритети освітнього процесу», який проводився з 20 січня по 05 квітня 2023 року. Участь у Конкурсі великої кількості конкурсантів, є доказом активної педагогічної діяльності українських освітян, поширення досвіду творчого втілення майстерності вчителя під час освітнього процесу, а також мужності та стійкості педагогів та учнівської молоді в умовах російської збройної агресії. Акцентується увага на тому, що Конкурс спрямований на використання потенціалу українознавства як засобу формування свідомого і мотивованого патріотизму, вироблення соціальних та культурних компетентностей, що передбачають вміння зберігати та захищати національну ідентичність. Підкреслюється роль вивчення та ширення кращого педагогічного досвіду вчителів щодо українознавчого наповнення системи освіти, викладання курсу за вибором «Українознавство», а також використання елементів українознавства в різних галузях освіти в Україні та в українських освітніх осередках за кордоном. Показано, що дослідницька діяльність вчителів закладів загальної середньої освіти України, а саме – написання авторських робіт з українознавства, допомагає втіленню нових методів і практик в педагогічній діяльності.

Розширення освітньої та наукової діяльності НДІУ: поновлення функціонування аспірантури

Юрій Фігурний — 2023-12-29

Українська спадщина: від Трипілля до сучасності

Юрій Фігурний — 2023-12-29

Українська ідентичність: онтологічні підстави та сутнісні риси

Валентин Крисаченко — 2023-12-29

Звернення до феномену української ідентичності як мультиверсуму національних цінностей, об’єктивної онтологічної реальності, невід’ємної складової європейської цивілізації набуває важливого значення в інституалізації духовно-практичної парадигми нашого прагнення до свободи і незалежності. Українська національна ідентичність ґрунтується на архетипових началах людського буття. Це феномен системний та багаторівневий, котрий уособлюється в низці різночинних критеріїв: біосферних, геологічних, антропологічних, цивілізаційних, етнічних, політичних та ін. У цьому контексті визначальними є такі виміри української ідентичності: антропологічний код, територія (простір життя), геополітична визначеність, життєдіяльність, культура та політика (держава). Ідентичність базується на сприйнятті та розумінні власної землі, сім’ї, мови і культури як рідної та єдиної. До безперечних позитивних тенденцій суспільного розвитку слід віднести зміцнення української політичної нації. Її формують український етнос і всі національні меншини країни. Спільним для всіх є громадянство України – держави, яку вони творять для себе, для захисту прав та свобод кожного з членів суспільства, національних інтересів країни загалом. Соборність постає онтологічною підвалиною створення національної держави як гаранта самозбереження нації та необхідних політичних, економічних, соціальних та інших умов для її розвитку та утвердження у міжнародному співтоваристві. Ідентичність на рівні державної політики означає спроможність органів державної влади таким чином організувати колективну дію, щоб уможливити гарантоване протистояння реальним та потенційним агресорам. Світоглядним орієнтиром суспільної консолідації в Україні є національна ідея, що визначатиме державотворчі пріоритети суспільно-політичного життя, ґрунтованого на громадянських засадах. Засадничою рисою української національної ідеї є її творчий характер. Це мотивується необхідністю налагодження конструктивного діалогу між традиційними для українського суспільства цінностями і культурними інноваціями, які проникають із глобалізаційними процесами.

Українознавство та історична пам’ять: генеза термінології і спорідненість методології

Кирило Дзігора — 2023-12-29

У статті розглянуто проблеми генези термінології історичної пам’яті та
методологічної спорідненості українознавства та студій пам’яті. Попри інституалізацію
студій пам’яті та українознавства постійний розвиток українського суспільства потребує
періодичного перегляду або узгодження певних засадничих питань цих галузей науки. Першим
таким питанням є розгляд терміна «історична пам’ять» та спроба зрозуміти, що здебіль-
шого розуміється під цим терміном. Адже його доволі часте використання в ЗМІ або в на-
укових статтях без чіткої дефініції призводить до розмивання самого терміна та постій-
ної необхідності уточнювати, про що саме йдеться. Таку ситуацію спостерігаємо не тільки
у вітчизняних джерелах, але і в західних. Загалом можна констатувати, що існує швидше
загальне відчуття того, що таке історична пам’ять, ніж чітка дефініція цього поняття.
Більшість проаналізованих визначень показує, що всі так чи інакше сходяться на тому, що
історична пам’ять є соціально сконструйованим явищем. Розглянуто визначення, що наво-
дяться в різних ЗМІ, словниках, наукових статтях та Вікіпедії. Проаналізовано два осно-
вних критичних зауваження щодо правомірності існування терміна «історична пам’ять»:
тавтологічність терміна та внутрішня суперечність. Розкрито особливість історичної
пам’яті, яка має в собі як індивідуальний, так і колективний рівень, на відміну від колектив-
ної пам’яті. Окремо приділено увагу методологічній спорідненості досліджень українознав-
ства та історичної пам’яті. Зазначено, що, з одного боку, українознавство переусвідомлює
змісти історичної пам’яті українців крізь призму національного погляду на світову історію,
а з другого – дослідження пам’яті є іманентним засобом українознавчих досліджень. Також в
українознавстві та студіях пам’яті впливовими методами досліджень стають постмодер-
ністські методології, що дозволяють перейти від «історії події» до «історії людей».

Етнофілософське осмислення буття України: методологічні засади

Галина Лозко — 2023-12-29

У статті осмислюються методологічні засади українознавчих досліджень, які в умовах російсько-української війни набувають для України важливого екзистенційного значення. Стверджується, що кожен народ виробляє свою власну методологію націєзахисного типу, необхідну для збереження його ідентичності та самобутності. Українська аксіологія в цих умовах становить триєдність рідної землі, рідної мови і рідної традиції та набуває священного значення. У контексті гібридної інформаційної війни викрито механізми творення глобальної термінології, що несуть світове ідеологічне навантаження, проте під виглядом «загальнолюдських» цінностей латентно нав’язуються всьому світові. На такий інформаційний прийом вказував уже І.Франко на поч. ХХ ст. – варто довіряти своїм національним мислителям, щоб обминути глобальні пастки. Подано вітчизняні визначення етносу та етнокультури, етнорелігії та етнофілософії, уточнено основні засади національно-екзистенційної методології. На прикладі полярних суспільних моделей та архетипових світоглядно-антагоністичних алгоритмів, що засновані на споконвічній дихотомії «світу» і «дому» доведено, що глобальні методології непридатні до етнологічних досліджень. З допомогою таких алгоритмів експліцитно пізнається сутність «чужого» і «рідного». Методологічною основою наукових досліджень у галузі українознавства запропоновано взяти етнофілософію (засновником якої вважається Володимир Шаян) як найбільш відповідну філософію націєзахисного типу.

Виробництво залізної зброї для полків і сотень Війська Запорозького на древлянській землі (XVII–XVIII ст.)

Олексій Трачук — 2023-12-29

У статті зроблено спробу поєднати дослідження виробництва заліза на основі архівних матеріалів комплексної експедиції 1932 р. під керівництвом Олександра Оглоблина та шляхи забезпечення зброєю сотень і полків Війська Запорозького на Древлянській землі. Українська козацько-гетьманська держава XVII–XVIII ст., що була збудована на давніх українських традиціях родоплемінного ладу, мала власний адміністративний сотенно-полковий поділ. Полк і сотня в ньому виступали одночасно як військовий підрозділ, територіальна одиниця, фінансовий та судовий округ. При цьому Військо Запорозьке являло собою військову та державно-політичну автономію спочатку в складі Речі Посполитої (від Зборівської угоди 1649 р. до Переяславської ради 1654 p.), а потім у складі московської держави (царства й імперії) – від січня 1654 р. (Переяславської ради) і до ліквідації сотенно-полкової адміністрації Лівобережної України у вересні 1781 р. та впровадження поділу цієї території на намісництва (губернії) з січня 1782 р. У цьому дослідженні ми спробували виявити рудні, які могли забезпечувати сотні та полки козаків зброєю та іншими виробами під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Питання відновлення основних галузей промисловості Древлянського краю після революції 1917–1918 рр. постало у період відбудови радянської України. На початку 1922 р. Спілкою гірників Волині було запропоновано відродження залізоробної та металургійної промисловості. У радянські часи це не було здійснено, але за доби незалежності старі галузі поліської промисловості на терені Правобережного Полісся можуть зміцнюватися з перспективою їх подальшого потужного розвитку.

Конституція Гетьмана Пилипа Орлика — вагомий внесок в український державотворчий процес

Юрій Фігурний — 2023-12-29

Мета дослідження – здійснення системного аналізу Конституції гетьмана Пилипа Орлика як важливого чинника державотворчого процесу в Україні. Охарактеризовано історіографію вивчення проблеми й джерельну базу. Проаналізовано особливості оцінки українськими дослідниками Конституції. Систематизовано основні положення Конституції. Методологічною основою роботи є системний підхід, принципи критичного та структурно-системного підходу до джерельної бази. Методи дослідження добиралися відповідно до поставленої мети. Використання історико-системного методу дало можливість дослідити основні положення й норми Конституції гетьмана Пилипа Орлика та узагальнити отримані результати. Наукова новизна роботи полягає у розширенні знань про важливий політичний і правовий документ першої половини ХVІІІ століття. Виявлено, що Конституція не є Основним Законом у сучасному правовому трактуванні, тому що не містить систематизованого викладу державницьких і юридичних засад козацької держави. Визначено, що головний мотив Конституції – суттєве обмеження самовладних повноважень гетьмана через створення з цією метою Генеральної ради як своєрідного козацького передпарламенту та урегулювання взаємовідносин поміж елітою козацької держави. З’ясовано, що основне завдання Конституції П. Орлика – створити життєздатну, конкурентоспроможну і збалансовану систему функціонування і взаємодії органів державної влади козацької держави. Показано, що з цією метою вперше, не тільки в українській, але і в європейській і світовій практиці, Конституція декларує процес розмежування влади на виконавчу, законодавчу і судову. Наголошено, що Конституція П. Орлика була не випадковістю, а закономірним етапом в розвитку українського державотворення, вона стала вагомим здобутком тогочасної української еліти, а юридичне оформлення державницьких напрацювань козацького керівництва посприяло посиленню козацької держави й творенню ранньомодерної української козацької нації.

Захист культурної спадщини в умовах повномасштабної російсько-української війни: уроки і перспективи

Василь Чернець — 2023-12-29

Стаття присвячена питанням оптимізації захисту культурної спадщини України в умовах російської агресії. Доводиться, що агресор свідомо вдається до культурного геноциду, завдаючи удару по історичним пам’яткам, культурним, релігійним, освітнім об’єктам. Мета дослідження – узагальнити типові проблеми у справі збереження культурної спадщини України під час повномасштабної російсько-української війни, винести з них уроки та визначити перспективи. В умовах війни на перше місце виходять превентивні дії, спрямовані на мінімізацію втрат від ворожих атак. Такі дії включають завчасну евакуацію рухомих цінностей з прифронтових територій та укриття нерухомих пам’яток від можливих повітряних атак. Важливо комплексно та системно підходити до питань фіксації актів вандалізму і документації військових злочинів проти об’єктів культурної спадщини. Виправданою за умов військового стану є обрана Міністерством культури та інформаційної політики України стратегія на створення цифрових копій культурних цінностей, включаючи музейні експонати, картини, книги, архівні документи тощо. Це дозволить, по-перше, зберегти інформацію про пам’ятку навіть за умов знищення самого матеріального носія, а по-друге, довести національну приналежність пам’ятки у разі незаконного вивезення за кордон, обґрунтовано вимагати повернення цінностей або реституції. Одним з напрямків оптимізації пам’яткоохоронної діяльності є приведення норм вітчизняного законодавства до міжнародних стандартів, що дозволить напряму, без апеляції до статей Гаазької та Паризької конвенцій здійснювати судово-слідчі процедури на основі національного права. У статті йдеться про важливість перспективного планування відновлення культурної спадщини України у післявоєнний період, необхідність повернення незаконно вивезених за кордон цінностей та реституції.

Видавництво «Мистецтво»: багаторічна плідна робота на ниві української культури

Ірина Грабовська — 2023-12-29

Аналізується діяльність видавництва «Мистецтво» протягом майже столітньої історії його існування. Акцентується увага на внескові видавництва у формування української культури як цілісності, подоланні колоніального спадку. Відзначаються основні досягнення «Мистецтва» за 91 рік його реальної історії. Акцентується увага на видавничих
проєктах, які розкривали багатство української культури у сфері образотворчого мистецтва, музики, архітектури тощо. Зазначається, що видавництво активно працювало із науковцями, які у монографічних дослідженнях розкривали унікальність певних феноменів української культури, заперечуючи тим самим її вторинність та маргінальність. Такий стан був запрограмований колоніальним статусом України, репресивною політикою щодо культури російської імперії в усіх її іпостасях, включно з періодом СРСР. Та попри зусилля колонізатора, українська культура демонструвала життєздатність, креативність та винахідливість навіть у жорстких лещатах єдино дозволеного стилю соціалістичного реалізму. Одним із тих, кому українці мають завдячувати збереженням власної культури, було і залишається сьогодні видавництво «Мистецтво», за яким варто визнати намагання розширення меж української культури у жорстких лещатах совєтчини та безгрошів’я постсовєтського періоду. У статті розвивається думка визнаного українського історика Ярослава Ісаєвича про те, що вивчення книгописання та книгодрукування дозволяє проаналізувати та простежити інтеграційні процеси в культурі та усвідомити її як певну цілісність. Дослідити вказаний процес поза вивченням, наприклад, діяльності видавництв неможливо. Робиться висновок, що й сьогодні, у складних умовах війни видавництво «Мистецтво» продовжує подвижницьку працю, спрямовану на розвиток культурного життя в сучасній Україні, заповнення існуючих лакун високоякісними виданнями, відтворення цілісності та багатства української культури.

Острів Хортиця — місце пам’яті

Вячеслав Саричев — 2023-12-29

У статті на прикладі Хортицької Січі розглядається еволюція поглядів на питання січової генези в контексті пануючих в різні періоди ідеологічних умов. Основою дослідницьких підходів є теорія місця пам'яті французького історика П’єра Нора, а також висновки американського філософа Томаса Куна про змінність наукових парадигм внаслідок
наукових революцій та неможливість розв'язання їх конфлікту за допомогою доказів. На повсякденно-побутовому рівні суспільної свідомості поняття «Хортицька Січ» формувалося з першої половини – середини XVII ст. В наукове поле воно потрапило у другій половині XVIII ст. разом з іншими центрами запорозького козацтва у пониззі Дніпра. Проте Хортицька Січ не вписалася в систему офіційних наукових поглядів. Обгрунтування «прав» імперії на так
звану Західну Русь (литовські, білоруські та західноукраїнські землі) потребувало розгляду запорозького козацтва як промосковської та антипольської сили. Наголос був зроблений на епоху війн проти Речі Посполитої, яку з кінця XVI ст. вели запорожці. Козацькі центри, які виникли до цього періоду, під січовий статус не підпадали. Внаслідок цього у ХІХ ст. виникла традиція, відлуння якої існує і в сучасній українській історіографії, іменувати Хортицю не
місцем Січі, а «місцем збору», «протосічі» тощо. З тих самих причин не вписалася Хортицька Січ і в класову модель розвитку суспільства. В такий спосіб січова історія опинилася в контексті російської історії, а питання діяльності українського народу з освоєння південних територій та створення осередків самоврядності ще в часи Великого Князівства Литовського відходили на другий план. Лише із відновленням української незалежності в 1991 р. виникли умови для осмислення феномену Хортицької Січі. Нова наукова парадигма дозволяє розглядати україноцентричні моделі першої Січі, її роль в освоєнні південних земель, протидії османсько-татарській агресії, формуванні козацького стану. Це актуалізує напрямки подальших досліджень історичної достовірності Хортицької Січі як основи поняття місця пам'яті українського народу.